Ліла стояла мовчки біля величезної різдвяної ялинки, її чорна сукня яскраво контрастувала із золотистим сяйвом гірлянд. У кімнаті було тихо, лише потріскування каміна порушувало спокій. За арочними вікнами кружляв сніг, вкриваючи світ білою ковдрою.
Її блакитні очі відбивали сяйво іграшок, але погляд був далеким, наче вона згадувала щось важливе. Щороку Ліла прикрашала ялинку сама, проте цього разу вона плекала надію, що все буде інакше.
В руках вона тримала тендітну прикрасу — скляного янгола із золотими крильцями. Це був спогад про матір, символ простих часів, коли будинок наповнювався сміхом. Ліла прошепотіла своє бажання у тишу, її подих був видимим у холодному повітрі біля вікна.
Коли вона ставила янгола на верхівку ялинки, у кімнаті пролунав м’який стукіт у двері. Вона здригнулася, її серце прискорено забилося. На порозі стояв чоловік із теплою усмішкою та засніженими плечима, тримаючи оберемок дров.
"З Різдвом," — сказав він, його голос був спокійним і добрим.
І в ту мить тепло кімнати вже не йшло лише від каміна. Вперше за багато років Лілине бажання про компанію і зв'язок здійснилося. Сяйво різдвяних вогників тепер відповідало яскравості її усмішки, а вечір наповнився розповідями, сміхом і тим відчуттям, яке вона вважала втраченим — надією.
Зображення згенеровані за допомогою нейронної мережі Leonardo.AI