Вона з’явилася в саду, коли світ дрімав, а нічне небо розкинуло над землею срібне покривало. Її біла сукня, легка, мов серпанок, майже не торкалася землі, тремтячи від найменшого подиху вітру. Вона не просто йшла — вона ковзала між деревами, немов тінь світла, немов відлуння самого місяця, що зійшов над світом у своїй повній славі.
Чому вона тут, у цю пізню годину? Чому її образ такий бездоганний, наче вона — дух самої ночі? Можливо, вона чекала когось, або ж сама стала частиною цієї містичної симфонії, яку розпочав місяць, продовжили зорі, а завершували шелестливі листя та сонні квіти, що розкривали свої пелюстки лише під її кроками.
Вона прийшла сюди, щоб відчути ніч — щоб дозволити їй обійняти її серце, щоб послухати історії, які вітер розповідає деревам, щоб відчути магію цього моменту. Її біла сукня — не випадковість. Вона одягнула її, аби віддзеркалювати сяйво місяця, аби стати його частиною, його відображенням серед квітучого саду, де кожна тінь знає своє місце, а кожен промінь світла має свою таємницю.
Вона не говорила. Вона просто йшла. І в цю мить здавалося, що час застиг, що ніч стала нескінченною, а світ перетворився на сон, з якого не хочеться прокидатися.
Зображення згенеровані за допомогою нейронної мережі Leonardo.AI