Далеко за межами людського розуміння, у глибинах космосу, жила істота, чиє ім’я шепотіли з жахом навіть найвідважніші мандрівники міжгалактичних просторів. Її звали Люсія. Вона була вампіркою, але замість крові вона полювала на душі, що залишалися після загибелі зірок. Люсія була одночасно смертю і відродженням, вічною суддею космічної рівноваги.
Її поява завжди була величною. Золоті очі, що палали, ніби тисячі спалахів супернов, пронизували тих, хто насмілився дивитися на неї. Її тіло, витончене й ідеальне, сяяло кришталевими відблисками, нагадуючи живе скло, наповнене енергією світил. Люсія могла зачарувати будь-кого своїм голосом, що звучав, мов мелодія космічного вітру, і її присутність змушувала світ навколо затамовувати подих.
Легенда свідчила, що Люсія з'явилася після руйнування першої зірки. Вогонь її народження був настільки сильним, що дав їй силу поглинати те, що залишилося від життєвої енергії зірок і їхніх мешканців. Але Люсія не була просто монстром. Вона виконувала свою роль — знищуючи душі, вона очищала галактики, створюючи простір для нових світів і зірок.
Такою була її доля — поглинати, щоб створювати, руйнувати, щоб відроджувати. Люсія, Поглиначка Зірок, була і темрявою, і світлом, балансом між життям і забуттям.
Зображення згенеровані за допомогою нейронної мережі Leonardo.AI