Віддавна, на далеких землях Півночі, серед снігів і вітрів, що віяли з лютим гнівом, існував народ, якого люди називали песиголовцями. Та вони не були ані людьми, ані звірами — вони були чимось між цими світами, з величезною силою природи, що дала їм вигляд, схожий на вовків. Їхні гострі зуби, шершаві, сірі хутра та великі ноги дозволяли їм рухатися швидко, безшумно, мов тіні у ночі, що блукають по замерзлій землі.
Їхні легенди, що не дійшли до наших днів, розповідають про часи до приходу людей. Це була епоха, коли їхні вожді й воїни, такі як ця жінка, яка й досі живе в наших уявленнях, володіли таємною магією — рунами, якими вони могли маніпулювати силами природи. Рунна магія була їхнім даром, а також їхнім захистом від суворих умов, що панували на холодних просторах Півночі.
Жінка з давнього народу, що стоїть на каменях, її золоті очі поглинають снігову тишу, а її тіло одягнуте в туніку, вишиту магічними рунами, є живим свідченням цієї сили. Руни на її туніці світяться м’яким сяйвом, коли вона активує їх, аби захистити себе та своїх одноплемінників від безжальної, морозної пустелі. Кожен вишитий символ — це заклинання, яке дозволяє їй витримувати навіть найсильніший холод. Вони випромінюють світло не лише для того, щоб зігріти тіло, а й для того, щоб зберегти зв’язок із їхніми стародавніми силами, що допомагали їм існувати в цьому суворому світі.
Її чоботи, вкриті хутром, захищають її від гострих льодових каменів, а її погляд — погляд істоти, що пережила не одне випробування, стійкої до всього, що приносить їй світ. Вона є частиною цього древнього народу, нестримного та дикого, які намагалися жити в гармонії з природою, одночасно відгороджуючись від її жорстокості.
Відчуття цієї жінки, стоїть у тій бурі, здається, зовсім не залежить від часу. Вона була там, коли земля ще не чула людського голосу, і вона залишатиметься там, навіть коли людство буде тільки згадувати про ці простори. Вона — символ того, що пережило тисячі поколінь. Вона — втілення сили і мудрості, що йшла від її предків, від людей, які володіли цією магією, аби захистити себе від того, що їм було чужим, від того, що намагалося зламати їхній дух.
Її присутність — як останній відголосок забутої епохи, коли світ був іншим, дикішим і мудрішим. І все, що залишилося від цих людей, це таємниці, приховані в рунічних знаках, у світі, де міць і магія перепліталися так тісно, що до сих пір, глядаючи на її образ, ми не можемо бути певні, де закінчуються легенди і де починається реальність.
