Юний художник прокинувся серед ночі, холодний піт стікав по його чолі. Сон, який він побачив, не був простою вигадкою уяви. Він відчував його, ніби справжність простору і часу змішалися з якоюсь іншою реальністю.
Уві сні він опинився у світі, затопленому білим туманом. Пейзаж був безкраїм, і, здавалось, ніщо не могло пробити ту густу завісу. Але це місце було не порожнім. З туману виринали жіночі силуети, прозорі й примарні. Їхні рухи були сповнені болю — ефірні тіла корчилися, ніби кожен їхній подих завдавав неймовірних страждань. Вони не кричали, але тиша була ще моторошнішою.
Художник стояв у цьому туманному просторі, і йому здалося, що кожна примара дивиться прямо на нього. У цих поглядах були докір і благання. Йому хотілося втекти, але ноги не слухалися, і єдине, що він міг зробити, — дивитися на їхню муку.
Коли він прокинувся, сон усе ще тримав його, мов павутина. Хлопець підійшов до мольберта, не запалюючи світло. У темряві світанку він почав малювати.
Серія картин, що народилася після тієї ночі, була зовсім іншою, ніж його попередні роботи. На полотнах були постаті жінок, які розчинялися у сірому тумані, їхні обличчя спотворені мукою, а руки тягнулися до чогось невидимого. Лінії були різкими, кольори — приглушеними, ніби самі картини дихали тією самою тривогою, яку відчував Данило у своєму сні.
Глядачі, які бачили ці роботи, зупинялися, ніби зачаровані. Їхнє серце стискалося від невідомої, але глибокої тривоги. Дехто казав, що відчуває на картинах щось схоже на власні страхи або ж давні, забуті спогади.
Данило не зміг пояснити ні собі, ні іншим, звідки прийшов той сон і хто були ті жінки. Але одна річ стала для нього очевидною: через мистецтво він зміг дати голос тим, чия біль залишалася в тумані мовчання.
