У далекому майбутньому, коли міста сягали неба, а технології стали частиною людської сутності, над Мегаполісом-9 вирував шторм. Це не була звичайна гроза — це була гроза, народжена болем і гнівом самої планети. Через роки надмірного використання енергії, система балансування клімату дала збій. Атмосфера стала нестабільною, а бурі — неконтрольованими.
На краю найвищого хмарочоса — Вежі Оріону — стояла вона. Висока, спокійна, мов тиша перед вибухом. Її сукня до п’ят, з тонкої, блискучої тканини, розвивалася у вирі вітру. Волосся танцювало разом із блискавками, що рвали небо.
Її звали Аурія. Колись — провідна вчена в галузі енергетичних мереж, тепер — символ надії. Вона була останньою, хто мав доступ до "Серця Потоку" — забутої установки, здатної зібрати енергію самої бурі та перенаправити її у мережу. Але це вимагало жертви: людського провідника.
Аурія знала, що це буде її кінець. Але вона також знала: якщо не зараз — завтра не настане ніколи. Вона зробила крок уперед, розвела руки, приймаючи блискавку — і місто здригнулось.
Небо осяялося сліпучим світлом. Система знову запрацювала. Місто вдихнуло.
А на вершині вежі залишився лише вітер, що ніс у собі ім’я тієї, що зупинила бурю.
