Життя – це наче кіно з особистим сценарієм. Або театр, де кожен обирає свою роль.
Я також актор, який грає свою роль в театральній постановці. Стою один на сцені під променями світла. Навпроти – глядачі: громадяни, народ, люди. Одні сидять на балконі і переглядають виставу через бінокль. Вони бояться підійти, поговорити, бо гадають що я високої думки про себе. Інші сидять в залі схрестивши руки і дивляться на мене жорстко. Це критики, котрим постійно не вгодиш: не так сказав, не те зробив, не туди повурухнувся, не ту думку висловив. Треті постійно аплодують стоячи та вимагають ще твоєї акторської майстерності.
А що я? Стою та виконую свою роль. Демонструю глядачам свій особистий сценарій. Бо написав його, щоб продемонструвати всім навколо. І ніхто не знає, що твориться всередині моєї душі. Виходячи на сцену ти демонструєш свій талант та даєш видовища. Саме цього вимагає від тебе кожен твій глядач. За кулісами я залишаюся наодинці з собою.
Але проходить час і ти знову виходиш на сцену під оплески, овації, жорстку критику, гнів. І просто граєш. "Сцена для вічної гри – І тільки цей Театр Власник не має права закрити". Емілі Дікінсон.