Перед світанком

О пів на шосту ранку я сиджу на підлозі квартири, де зараз живуть батьки. Тримаю в руках телефон, який заряджається коротким дротом від розетки і гортаю стрічки соцмереж. Власне, тому я і сиджу на підлозі, що не можу відійти від розетки. За безсонну ніч у потязі телефон розрядився, а мені саме зараз потрібно перевірити, що відбулося в країні за той час, доки я виходила з потяга і йшла пішки з вокзалу до батьків.

З кухні періодично виходить тато, запитуючи, чи буду я їсти ту чи іншу їжу. Він буквально перелічує все, що у них є в холодильнику. Мама підігріває борщ.

Коли я приїжджала додому на Південь, вони ставили на стіл борщ або суп з фрикадельками, черешню, полуницю, печиво, «ікру» з баклажанів — і я все це їла одночасно. Зараз поряд з борщем стоять почищені татом волоські горіхи, хліб і ягоди.

— Доця, тобі дати до борщу часник?! — кричить з кухні мама.
— Який часник о шостій ранку, ма?

Я все ще на підлозі. Гортаю, як зачарована, стрічку. Обстріли в межах теперішньої норми.

Обстріли в межах теперішньої норми.

Летять світлини. Це люди, яких я колись знала, або рідні тих, кого знаю. Цей загинув, цей помер в окупації, зник безвісти, зник безвісти, зник безвісти, зникла безвісти, поліг на полі бою. Гортаю, доки не починає ввижатися власне обличчя посеред цього калейдоскопу людських життів.

Дивлюсь на свої руки. Це я. Я все ще тут. Не там, у стрічці. Нігтями впиваюся собі в долоню, щоб перевірити. Лишаю телефон.

На столі їжа. Борщ пахне так, що зводить щелепи. Батьки дивляться на мене, як на диво, розсівшись в різних кутках кухні. Я думаю про те, що вже майже забула, чому вони живуть тут. Події півторарічної давності, здається, були дуже давно.

— Я слаба, як переселенець, — каже за якоїсь нагоди мама.
— Ти і є переселенець, — ніби даю їй індульгенцію я.

На різних ділянках фронту тривають передсвітанкові бої. Хтось ніколи з них не повернеться і поповнить мою стрічку своєю світлиною. Хтось вже за годину втомлено ляже на деревʼяну підлогу покинутого будинку і засне майже мертвим сном, але воскресне вже до опівдня.

— От ти вредна, чого не взяти таксі, а йти пішки? — нарікає мама.

Памʼять нахабно витісняє те, до чого неможливо повернутися. Мені шкода лише дитячих фотографій і старої ікони, яку прадід врятував від більшовиків. Але не так шкода, щоб аж за цим страждати.

Ми живемо у світі розділових знаків. Іноді ці знаки — крапки.

Світає.