Я все частіше замислююся над тим, чи час — це просто абстракція, чи щось значно більш відчутне, навіть матеріальне. Чи можливо, що час — це не просто вимір, а тканина, в яку вплетені всі події, всі наші спогади та мрії?
Я дивлюся на рух небесних тіл і розумію: наша подорож у Всесвіті набагато складніша, ніж здається на перший погляд. Ми звикли уявляти, що Земля обертається навколо Сонця, а Сонце нерухомо світить у безмежному просторі. Але ж це ілюзія. Сонце мчить крізь Галактику, тягнучи за собою нашу планету та всю Сонячну систему. І ми не просто стоїмо на місці — ми подорожуємо.
Кожен момент нашого життя відбувається у певній точці простору, яка більше ніколи не повториться. Я ніколи не повернуся в ту ж саму мить, у той самий фрагмент Всесвіту, де я колись сміявся, плакав, мріяв. Саме тому кажуть: у ту саму річку не ввійдеш двічі. Бо річка часу тече невпинно, а ми — мандрівники, які залишають позаду хвилі своїх спогадів.
А якщо час — це матерія? Якщо він тягнеться шлейфом за кожним нашим кроком, обіймає нас, формує наше майбутнє? Можливо, ми живемо не лише у просторі, а й у самій субстанції часу, яка зберігає кожен наш вибір, кожну думку, кожне почуття.
Я розумію: важливо не просто існувати, а жити так, щоб не шкодувати про втрачені моменти. Адже час не можна повернути, але можна наповнити його сенсом. І якщо я залишу слід у цьому потоці — значить, моя подорож мала значення.