Привіт, друзі!
Тиждень тому, саме у п'ятницю в день поезії припало також свято Валентина, день закоханих.
Незважаючи на купу всіляких пригод, я все ж потрапила на прекрасний вечір поезії, який організувала моя подруга талановита поетка Юлія Баір. Вечір називався "Еропіксель" і був присвячений поезії військових, в основному про кохання. Складний психологічно вечір, адже деякі з цих талановитих людей вже віддали своє життя за нас з вами, за Україну, тому їхні вірші звучали з уст декламаторів.
Жаль, я не побачила ні початку, ні завершення вечора через власні проблеми, але ніби злегка торкнулась світу прекрасного.
Чесно кажучи, поки що, поки триває ця клята війна, мені дуже боляче і майже нереально сприймати хорошу поезію і розуміти, що талановиті люди пішли з життя у розквіті сил!
До речі, весь вечір є у записі і внизу залишу лінк (мабуть і сама послухаю нарешті всю програму!)
Лист до Саду написаний ветеранкою АТО Іриною Цвілою (позивний Лінза).
До війни Ірина займалась створенням трояндових садів. Красиво, правда? Що може бути красивіше?
Проте Майдан і війна, яка ж насправді почалась ще тоді, у 2014, покликала жінку до боротьби зі злом. Воювала у гарячих точках (Слов'янськ, Піски). А після повернення у цивільне життя, в 2018 почала створювати прекрасні вироби з живих квітів та епоксидної смоли і створила бренд "Verba".
Ірина і її чоловік загинули на другий день повномасштабного вторгнення, у боях за Ірпінь. Такі люди ніколи не здаються!З моментів, які запам'ятались — це прозовий уривок, але він насичений практичністю, то ж я сміливо може приурочити його до власної ініціативи #fridaypoem.
Моє фото, з монастиря у Підгірцях.
Тому особливо болісно читати рядки, написані Іриною ще у далекому 2017.
Цікаво, як там зараз її сад?..
Так як я дуже люблю свій власний сад у селі, то ці рядки дуже мені близькі.
Трохи скоротила текст, але ви можете прочитати повністю за посиланням внизу.
ЛИСТ ДО САДУ
"Пишу тобі з фронту, мій дорогий закинутий Сад.
Можливо, комусь це може здатися безглуздям – писати деревам та квітам, та тільки не мені. Бо знаю, як ніхто інший, який ти живий і як вміють співати щасливі троянди, а поетичні лілії підносять до небес свою оду любові до життя. Поважного віку дерева іноді лаконічно втручаються мудрим своїм словом в цей несамовитий намір садового життя.
Я знаю це! Ми народжувались з тобою разом, разом зростали, вчились, хворіли і “помирали”, а потім знову відроджувалися й розвивалися.
Так разом долали неймовірно цікавий шлях нашого життя, допоки в наш з тобою союз не увійшли обставини, які врешті решт розлучили нас з тобою.
Пробач мені, що живемо тепер, віддалені один від одного.
Скільки разів за останні три роки я говорю тобі “пробач”, надсилаючи тобі свою любов і повагу до тебе зі Сходу...
...І розділяє нас тепер 700 кілометрів.
За три роки я бачила інші сади, які розташовані на Донеччині. Були вони різні. Одні живі, але занедбані, інші були мертві, спустошені і здичавілі.
Болем віддавався кожен такий сад у моєму серці. Тут існувало життя. І колись творили їх теж для щастя: плодові для соковитого смаку, газонне полотно для босоногого маляти, розмаїття п’янких пряних трав для умиротворення, романтичні пелюстки ромашок для любові до життя.
Але в їхнє життя прийшов неприродній метал, як непроханий гість брудними, нахабними черевиками наступив на шовковий килим витканого з любові саду та розтоптав життя, яке так берегли ці оази. Метал нахабно міняв ландшафт, піднімаючи землю в повітря, і виривав коріння, яке трималось за життя.
Птахи й тварини ще деякий час жили тут, але з часом їх ставало все менше. Покалічені осколками дерева вже не могли бути прихистком пернатим, і випалена земля не могла годувати живе.
Від життя до смерти, від смерти до життя.
З болем констатую, що і вони, і ми з тобою пройдемо свою історію, свою еволюцію. В це й вірю я. І болю стараюсь не відчиняти наскрізь душу, бо занадто його багато, а душа в нас одна на двох, і ми маємо з тобою її зберегти і не загубити.
Я знаю, що іноді ти влітку страждаєш від спраги, взимку ти мерзнеш і божеволієш єдиним питанням, де я. Чому не поруч, коли так потрібна тобі.
А я паралельно з тобою проживаю своє несамовите військове життя зі своїм голодом і спрагою, тільки за сім сотень кілометрів на схід від тебе.
Коли тобі зовсім сумно, згадай, як на далеких планетах Маленький принц також турбувався про те, як живе його примхлива троянда, яка лишилася на планеті зовсім сама, без його уваги і турботи. Він квапився додому, бо “ми назавжди у відповіді за того, кого приручили”.
Прийде час, і я повернусь. І викинувши камуфляжне ганчір’я та надягнувши садові рукавички, прийду до тебе, стану навколішки і скажу своє щире “пробач”!
І виросте оновлена троянда, і пеньки зламаних дерев проростуть бадьоро і натхненно. І ти навчиш мене знову любити це життя, життя затятого та схибленого садівника, садолюба й садомрія.
Це буде. Обіцяю. Я повернусь. Ти тільки дочекайся мене, мій Саде."
Source
Мій сад чекає на мене також. Весна не за горами.
За три роки відбулось багато змін у світосприйнятті серед українців.
Все менше чути про перемогу і все більше чути про закінчення клятої війни...
Так, є таке. Ну я мала на увазі звичайно закінчення війни Перемогою.