Дерріда і Лакан стверджують, що символізація та оце наше "правильне" проживання втрати - це неправильне проживання втрати. Так, створити метфафору тому що сталося, розпрацювати сюжет і портрет героя - це звісно помагає в горюванні, але філософи кажуть що це також редукція унікальності того, кого або що ми втратили.
Припустімо, умовний Роман. Всі зібрались на поминки та й кажуть: це була хороша людина, це була відважна людина, він же був такий ще молодий, це був справжній музикант... і т д.
Це все правильно -- таким чином ми створюємо міфічний образ Романа, який тепер іконою висітиме у нас в голові та стоятиме фоткою на столі зі свічкою. А справжній Роман десь далеко, не тому що вмер, а тому що ми уникнули відчуттів його відсутності, ми уникнули болючого вакууму, поставивши на це місце портрет. Ми звели цілого безмежного Романа до простого образу, хорошого і теплого що зігріває душу спогадом.
Оце Дерріда називає "Консоляційним парадоксом" -- намагаючись символізувати втрату ми втрачаємо вдруге. Спочатку часу людину і тоді вже те, що від неї лишилося - пустоту в собі та живі спогади-відчуття. Це відчуття присутності-відсутності є настільки болючим і нелогічним, що хочеться його закрити кришкою (або іконою). Таким чином ми втрачаємо Романа вруге.
Що ж пропонують нам філософи? Жити в присутності відсутності і насолоджуватись спецефектами.
А якщо подумати далі - про живих. Ми ж також затуляємо їх самих від себе портретами в голові. Ось стоїть переді мною Аня, а в мене вже давно є для неї підходяща маска, з якою я і розмовляю: Аня може і не та, але мені зручніше розуміти її так як розумію і спілкуватися з "своєю версією її". Так економніше для мозку, але так редукуються люди.
А що ж речі? Скільки в мене є речей, інструкцію до яких я так і не читала і користуюся менше ніж половиною їх можливостей..
А спогади? Моя голова переписує події та пояснює їх так, щоб було зрозуміло, щоб розкласти по поличках. А подія-то могла бути зовсім про інше.
Так що, кругом одна редукція і будьмо пильні))