Під час вчорашньої прогулянки майже на заході сонця я натрапила на справжню осінню дивовижу — високу суху траву, яка з легкістю могла би змагатися з деревами у висоті. Її пухнасті вінички, мов білясті хмари, плавно гойдалися на вітрі, майже невідчутно торкаючись один одного. Під сонячними променями, що заходили за обрій, ці трав’яні вершини заграли золотаво-рожевим кольором, як ніби кожен маленький "віничок" ніс у собі частинку сонячного світла.
Сильний вітер створював ілюзію живої хвилі: здавалось, ніби земля дихає. Ця розмахана, майже магічна гра світла і тіні піднімала в серці незвичний спокій. У такі моменти відчуваєш, як природа може обіймати — без жодного слова, просто своєю присутністю.
Можливо, осінь дійсно найкращий час для подібних відкриттів. Це пора, коли природа ніби навмисно сповільнює нас, щоб ми встигли помітити і відчути те, що зазвичай проскакує повз у щоденній метушні. Суха трава, ще зовсім недавно зелена і сповнена життям, тепер стоїть у своєму осінньому вбранні, немов вартова спокою.
А що вам вдалося побачити під час прогулянок останніми днями? Чи теж натрапляли на такі затишні осінні куточки?
P. S. А ще є кущ шипшини серед подібної, але нижчої трави, вкритий яскраво-червоними ягодами
