Так, соняшникові плантації є у багатьох областях України. І ми теж завжди поспішаємо, коли проїздимо повз них. "Зробимо фото, як будемо повертатись" і, або стомлені: "Поїхали швидше додому", або вертаємось не тим шляхом. Ось і немає таких чудових фото ;-)
В нас більше яблуневий пиріг так робиться, а сливи переробляємо: може бути сливи в спирту, добре йде як закуска; може бути грузинське Ткемалі, або просто робимо леквар (варення), яке потім з білим морозивом просто супер.
Про Радянський Союз мабуть всі пам'ятають одне і теж: черги за будь чим :-( ,хоча і були інші спогади, бо ми були молоді
Стосовно жінка за кордоном з дітьми, а чоловік тут, то це складні відносини і не всі витримують.
Вчора промайнуло відео, питають жінку за кордоном: " Ви тут і діти вже ходять до школи, адаптувалися. Чоловік ваш на фронті. Ви кажете, що залишитись тут, бо з чоловіком вирішили, що так буде краще для дітей. А що він вам може відповісти, якщо банально виходить, що ви його кинули. Йому нема куди повернутися, коли приходить на відпочинок, сім'ї вдома немає, хоча ви могли повернутись в Україну..." Далі вже не почув, чим це все закінчилось, бо треба було їхати.
Отже, розлучень може і побільшати, хоча це все залежить від людей, у кожного свої "таракани" ;-)
Так що любіться з чоловіком і підтримуйте один одного і надалі
Щодо жінок закордоном і стосунків. Моя колега сказала "я не хочу, щоб діти росли без батька". І вона має рацію
І її можна зрозуміти. З моєї точки зору, то я підтримую повноцінну сім'ю, т.я. у мене батьки свого часу розлучились, коли мені було 9. І так, мене батько поздоровляв на мій день народження, але це було не те.
Ця тема може бути не на одну годину для дискусій, т.я. в кожній сім'ї свої види взаємовідношення.
Можна розглядати варіанти сімей з заробітчанами, де діти не бачать, як мінімум, одного з батьків роками. Теперішню ситуацію в Україні з війною, де знов таки багато дітей не в повній мірі відчувають присутність поряд обох батьків. Та багато інших ситуацій.
Головне в цьому, щоб батьки змогли донести дітям дану ситуацію, як тимчасову необхідність, і що вони все рівно їх люблять, а діти в свою чергу, коли виростуть, не дорікали батькам, бо це болісно чути, коли таке трапляється, хоч вони потім і зрозуміють, але це може бути пізно (ситуації деяких знайомих)
Соррі, щось мене занесло ;-), мабуть болісна тема з мого дитинства