Українці звикли жити в гетто. Ми створюємо свої культурні товариства, організовуємо свої місцинки, фестивалики, ховаючись у них від агресивного російського світу.
Отримавши свою державу, свою мову, свою культуру, ми й далі живемо парадигмою гетто. І далі кучкуємося по закутках, бо головні сцени в країні все одно зайняті російською попсою, російською туснею.
Ми не посуваємо цю тусню. Нам навіть у голову таке не приходить. Ми відходимо вбік, щоби пошукати новий куток і притулитися в ньому зі своїм українським світом.
Маленький приклад. «Книжковий арсенал» – українська Україна, куди українці стікалися з усього Києва та й з усієї України за краплею українськости, ніби до оази в зросійщеній пустелі.
Вдень усі тусували в книжковому вирі, а ввечері біля сцени – у вирі музичному. І так було всі дні.
В останній день запросили друзів у цю українську оазу. Подихати українським повітрям. Ті радісно прийшли. Вдень, як повелося – книжкові події, увечері зібралися в передчутті українського музичного десерту.
Гурт, який вийшов на сцену, заспівав російською. Частина публіки потяглася до сцени, а частина розгублено, заскочена несподіванкою, ніби отримавши ляпас, ошелешено стала віддалятися від сцени. Завершення книжкового фестивалю для цієї української частини було вкрай зіпсоване.
Ще й друзі: «Оце я воював на сході за оце? За оцю російську попсню всюди? Ви на оце нас покликали?»
Чорт.
Несподівано знайшлося рішення. Спонтанно українці згуртувалися і потекли струмочком у середину Арсеналу, до спустілої від відвідувачів зали з диванами. Тарас Компаніченко розчохлив свою бандуру і врізав козацький рок-н-рол. Розлили шампанське по одноразових келишках. Стала підтягуватися українська публіка. Прийшла охорона, попросити нас звільнити залу, та й зависла з нами на тому спонтаному концерті. Свято було врятоване.
А за вікном на головній сцені гримала російська попсня…
Кілька днів мене не відпускала гризота. Що не так було з нашим концертом? Тарас, як завжди, був неперевершений, публіка – своя, затишна. Посиділи весело. Що не так?
І я зрозуміла. Ми знову пішли шукати свій закуток. Нам у голову не прийшло якось виправити ситуацію, щоб на головній сцені був український світ, а не ворожий. Ми здали головну сцену без бою. Я теж була серед тих, хто здав її без бою. Мені теж не прийшло в голову воювати. Я теж розгублено озиралася, шукала закуток і раділа, коли ми його знайшли. А це неправильно.
А що правильно? Піти буром на сцену і сваритися? Ні, ми на це ще не готові, щоб аж так захищати свій український світ. Але, принаймні, ми могли б десь поскаржитися, написати керівництву своє невдоволення, ну хоч щось, щоб наступного разу на головній сцені було наше.
Ми цього не зробили. Навіть не додумалися. Нам і досі легше шукати свої закутки. І ми так робимо з українським світом щодня. Тулимо його по кутках. Наш світ і досі в приймах у своїй країні. І винні ми, українці, зі своєю моделлю гетто в головах.
Джерело: Larysa Nitsoi
Congratulations @politicua! You have completed the following achievement on the Steem blockchain and have been rewarded with new badge(s) :
You can view your badges on your Steem Board and compare to others on the Steem Ranking
If you no longer want to receive notifications, reply to this comment with the word
STOPTo support your work, I also upvoted your post!
Vote for @Steemitboard as a witness to get one more award and increased upvotes!