Другий рік Україна відзначає свято Різдва за новоюліанським календарем. Це означає, що звична для багатьох дата святкування Різдва 7 січня є неактуальною для вірян Православної церкви України. 7 січня святкують ті, хто залишився під покровом темряви в Українській Православній церкві. Як давно відомо, ця церква Московського патріархату є "п'ятою колоною Кремля", тобто саме в ній священники виконують всі наказа, що йдуть із Москви. А на третьому році повномасштабного вторгнення росії в Україну бути на стороні ворога, на мою думку, - найстрашніший гріх. Тим паче, що неодноразово бували випадки відмови у відспівуванні загиблих воїнів ЗСУ у цій так званій "церкві". Для кожного притомного українці зрозуміло: вддати гідну шану героям - це найменше, що ми можемо зробити заради тих, хто нас захищає.
Незважаючи на війну, приходиться константувати, що маса українських вірян таки залишається у "п'ятій колоні Москви", тобто в УПЦ. Навіть мої родичі та сусіди - там. І це - Захід України, де, здавалося б, неможливо зостатися бодай чомусь росіянському після всього, що вони коять і вже накоїли з нашими містами, селами та людьми...
Єдине, що я можу подумати із цього приводу: народ у нас надто консервативний, та й бойових дій чи обстрілів за ці майже три роки не пережив, тому й ходить до темних сил. Ділять по черзі ще із часів прийняття Україною Томосу одну і ту ж будову церкви, та і все. Часом таки стикаючись лобами в суперечках, хто є хто через свою прихильність до УПЦ чи ПЦУ. Одне приємно: у нас на церкві майорять правильні прапори. Хоча... Церква ж ніби відділена від держави... Ви колись у довоєнні часи бачили стяги на церквах? Я чомусь не пам'ятаю, - не звертала уваги.
У нас в містечку є й інші церкви: це костел та греко-католицька церква. І там є свої прихожани. Тільки лобами чомусь не стикаються між собою і сварок не мають...
А якщо проїхатись навколишніми селами, то здивує присутність навіть у маленькому селі двох церковних споруд. Одна належить до ПЦУ, інша - до УПЦ. Що характерно, - в кожному селі своя історія. Десь вдалося "відстояти" старі, "намолені" приміщення. А десь - ні, тому ПЦУ будувала нові церкви.
Але Захід України - це одне.
Найсильніше дивує позиція прихожан УПЦ в тих населених пунктах, де побував із окупацією брудний чобіт росіянця.
Історія батюшки УПЦ із Богданівки, де ми також були в окупації, назавжди перекреслив навіть у мене, не церковної людини, довіру до "п'ятої колони Кремля". Адже тільки варвари могли священника роздягнути догола в холодному березні, зв'язати йому руки і відпустити за кілька кілометрів йти від краю села додому. За те, що не хотів "здавати" їм адреси місцевих депутатів та активістів.
Логічним завершенням історії став моментальний після деокупації перехід цього батюшки до ПЦУ. Але!!! Частина прихожан, навіть церковний хор - відмовились від переходу, і залишились вірними московитській церкві!
Вражає... Адже ці варвари на танках розбомбили в сусідніх селах історичні храми. Навіть не дивлячись на те, що це були храми їхнього, московського патріархату...
Ех, люди-люди.😨
Через цю життево-релігійну колізію я давно навчилася тримати язика за зубами, коли заходжу в магазин, на пошту, або просто зустрічаю знайомих. Бо ДО "Томоса" у світлий празник Різдва навіть поліцуйських вітала, які зупиняли нашу автівку. 😁 А тепер - не хочу нариватися на неприємні розмови...🙁
...Вчора зайшла до сусідки взяти козячого молочка.
Вийшла від неї із молочком, шматом кролика, гарбузиком і свіжим сиром.
А головне - із солодким присмаком свят-вечора, до якого готувалася ця жінка.
Бо вона перейшла давно до ПЦУ.
І 27 грудня я точно піду із нею в місто.
Колядувати! 😎