Мабуть, більше ніколи не асоціюватиметься у мене дата 8 березня із подарованими квітами та привітаннями із Міжнародним жіночим днем. Навіть шкільні спогади про те, як чудово нас вітали із цим колишнім святом однокласники, згасли. Бо три роки тому у цей день ми чудом залишилися вдома, і це врятувало наші життя. Адже саме в обід 8 березня 2022 року в наше село несподівано увійшли колони техніки російських вояків. Вони вбивали всіх, хто траплявся на їх шляху. Автівку могли розстріляти, а потім ще й переїхати танком. Ламали паркани важкою технікою і безпардонно поселялися у дворах людей. Самих господарів або виганяли, або насилували та вбивали. Часом дозволяли пожити у підвалі...
Для нас окупація стала найбільшим стресом за все життя. Запасів їжі ми не мали. Добре, що була посадкова цибуля. Вона і врятувала нас на деякий час від голоду.
Опалювати домівку дровами боялися, щоб нас не виявили орки. Пес перейшов жити у підвал, щоб бува не гавкнув і не видав, що тут хтось живе...
Навіть корвалол не допомагав зняти напругу. Бо коли цілодобово навколо тебе точаться жорстокі бої, коли окупанти лізуть у кожен двір у пошуках що вкрасти, про спокій можна лиш мріяти.
Новини із села долітали до нас через останки слабенького інтернету. Ми знали, що ворог непередбачуваний. Крім того, вони вічно п'яні, а п'яному море по коліно - творять дикі речі. Ось що розповідали поранені односельці, яким пощастило потрапити в міську лікарню:
Ну, а мені ж сім'ю годувати. Із залишків борошна та ще деяких остатків прийшлося видумувати якісь коржі чи хліб. Перебилися якось на цьому всі 22 дні окупації. Але якби ви знали, як пахнув після цього нарешті отриманий хліб із магазину!
А коли через два тижні після деокупації ми змогли вибратися із дому у село, то були вчергове шоковані побаченим. Росіянці знищили школу, дитсадок, амбулаторію, всі магазини і багато красивих будинків наших односельців...
Не забудем. Не простим.
Зло має бути покаране.
Світло переможе темряву.