Привіт, мої дорогі читачі!
Як в вже знаєте з попередніх дописів я повернулася до Італії. Я почала працювати в італійській сім'ї, що складається з трьох дітей і їх батьків. Сім'я проживає в трьохповерховому будинку в центрі Тревізо. Сім'я дуже багата. Їхній розпорядок дня розписаний по хвилинах. Старші діти зранку їдуть в школу, а найменший п'ятирічний хлопчик в садочок. Мама з татом після сніданку їдуть хто на теніс, хто на біг чи плавання, хто на фітнес або тренування на велосипеді. Люди займаються спортом, своїм здоров'ям, різними дієтами. Можуть собі дозволити, тому що є спадкоємцями великої фірми з виготовлення велосипедів і аксесуарів до велоспорту Pinarello. Цю фірму у 1953 році заснував їхній дідусь Giovanni Pinarello. З цього часу фабрика процвітає і приносить добрий дохід.
Мій робочий день починався о 8.30 і тривав до 22.00, а деколи і до півночі. Я старалася виконувати всю роботу, деколи з останніх сил. Всі знайомі і друзі мене підтримували і казали, що з часом я ,,втягнуся,,.А мені здавалося, що я одного дня протягну ноги.
Мої роботодавці давали мені все нові і нові завдання. Я вчилася користуватися побутовою технікою якою не користувалася дома. Наприклад машиною, що сушить випраний одяг.
Я поїхала з ними на море, де в них на березі моря є свої власні апартаменти. Нам була чудова можливість поєднати роботу і відпочинок. Уявляєте, відкриваєш двері і море шумить!
Море, пляж і пісок. Почалася боротьба з піском, який носився щоразу в приміщення. Це було безкінечні підмітання, миття підлоги, витріпування килимків. Діти приводили своїх друзів і кузинів і всі разом вони влаштовували таке ,,casino", що мало не покажеться! Я мовчки перестеляла наново всі ліжка і робила порядок. Що зробиш? Це ж діти... Але це повторювалося по кілька разів на день! Моєму терпінню і силам приходив кінець. Я почала думати, що як би я не старалася, ця робота не для мене. Хоч я зовсім не лінива. Я люблю працювати! Але в такому темпі це вже занадто! І ще було купа нюансів, які мені не сподобались зразу. Наприклад, те, що було незрозуміло з моїм харчуванням. Сім'я і не думала купити мені продукти, а з їхніх запасів я могла взяти хіба що трохи рису або макаронів. Все остальне я купувала за свої кошти. Це вилітало в немалу копієчку.
Але основне, що найбільше мене пригнічувало, це повна відсутність мого особистого простору і часу. Я поясню. В Лідо ді Єзоло я мала спати в кімнаті разом з дітьми. Діти засинають рано і сплять у повній темноті. Я б з задоволенням подивилась фільм чи почитала новини з моєї країни, чи написала статтю до Hive. Ні, не можна включати телефон тому що буде світло...
Одногл разу сталася халепа зі мною. Я лчгла спати з дітьми о 21.00 і прокинулась з таким відчуттям, що вже виспалася і пора підніматися з ліжка. Я глянула в телефон, побачила, що вже 8.30. Я тихо одягнулася і вийшла надвір. Я побачила, що надворі ніч! Була 3.30! Я з просоння не розгледіла добре час. Прийшлось повертатися в ліжко.
Кожного ранку поки діти спали, я вставала раніше і йшла в кафе випити кави. За кавою я могла подивитися свіжі новини з України, де йде кровопролитна війна. Поговорити з сестрою чи подружкою. Це єдиний час, де я могла щось зробити для себе. Потім я йшла до моря, яке дихало свіжістю і його подих додавав мені сили і бадьорості. Я дивилась на віллу з моря і коли відкривались жалюзі, я мусіла покидати посиденьки і йти прибирати заселяти, замітати, нарізати, готувати, мити, складати, прасувати...
Кожного дня я боролася з думкою чи залишатися в тому ,,пеклі" під виглядом раю? Чи покинути цю сім'ю? Роїлися думки в моїй голові без перестанку... Мені дуже потрібна робота але ... і я не знаю навіть розміру своєї зарплати, хоча неодноразово запитувала про це у Кяри... відповіді я так і не почула...
Я пила каву і кожного ранку переді мною стояло невирішене питання як в Гамлета: ,, Бути чи не бути?" Закінчувалась кава і був до кінця з'їдений круасан і я як Скарлет казала собі, що подумаю поо це завтра... і йшла до роботи знову.
Минулої середи я таки розрубала цей вузол... я вирішила, що покину цю роботу і повернуся до Польщі. Кяра цю новину сприйняла зі здивуванням і була збентежена, що їй знову прийдеться шукати працівницю.
Але мені стало легше і спокійніше на душі. Я поїду до своїх дітей!
Після обіду ми знову поїхали в Єзоло. Було море і ,,море" роботи! Я трохи засмагала і покупалася в Адріатичному морі, дві години.
В п'ятницю зранку погода погіршилася, почався вітер і дощ. Поміж роботою я змогла піти до моря щоб попрощатися. Я пішла на пірс і кинула в морську воду копійки, щоб повнрнутися ще раз... Прощай море... Прощай Італія!
Дякую за прочитання і до зустрічі на Hive!
Блин, я так переживала когда читала. Наверное вместе с вами. Как это не знать своей зарплаты, и плюс спи м детьми, никакого света включать нельзя. И плюс продуктов на вас не рассчитано. Да, и плюс паши "як сліпа коняка"... Капець, співчуваю. Але ж добре, що вузол розплутано і з цим вже все покінчено. Фу блін, гарно там де нас нема. А я теперь круасанчик хочу 😂.
Ой, дякую вам! Таки правда ,,що добре там, де нас нема,,!
J'aime le café et les croissants 💓
Thank you so much 💓