Якщо дивитися з мого вікна, то відчуття таке, ніби горить пів Києва. Це, звичайно, не так, хоча масштабні загоряння, які стали наслідком вранішнього обстрілу росіянами, є в декількох районах міста.
Я бачу одне, від якого в момент вибуху в мене репнули вікна. В квартиру сильно тягне димом, хоча основна хмара йде досить далеко повз мене. Уявляю, шо тоді робиться там, в епіцентрі задимлення.
Після першого вибуху я подивилась у вікно — сонце світило так настирливо яскраво, що здавалось вже десь от-от весна. Весна, зі всіма своїми страшними спогадами. Чомусь спогади здаються страшнішими за те, що робиться в моменті.
Київ обстрілюють чи намагаються обстріляти чи не щодня. Буквально вночі на столицю летіла група БПЛА, але була знищена силами ППО на підльоті.
Чую, як одна за другою їдуть швидкі. Гортаю новини. Загиблі і поранені у Дніпрі, Львові, Одесі, Харкові, Запоріжжі, Києві. У Дніпрі, зокрема, росіяни поцілили у пологовий будинок — такі новини завжди найдужче бʼють під дих.
З-під завалів зруйнованого приміщення, яке видно мені з вікна, дістали тіло загиблого. Що за люта дич — спостерігати наживо за тим, як посеред мирної столиці європейської країни люди гинуть від ракетної атаки? «Але це не геноцид», — скаже потім якийсь посадовець в ООН.
Люди з прифронтових містечок жаліються в чатах, що їх обстрілюють так щодня, але на це ніхто не звертає увагу. Я звертаю увагу, я сама з такого прифронтового містечка, майже знищеного російською авіацією. Я погоджуюсь і не погоджуюсь з ними одночасно. Бо з одного боку вони за своїм болем не бачать, як сильно їм співчувають і як сильно пишається країна їхньою стійкістю. А з іншого — це дійсно майже увійшло вже в звичку. Такий час зараз, що кожен має зрозуміти кожного. Просто щоб не плодити новий і новий біль, нові і нові травми.
Читаю, що київський метрополітен відновив роботу, включно з постраждалою від обстрілу станцією. З-під завалів витягають людей. Українці попри все готують сніданки і йдуть на роботу.
Ми, як Укрзалізниця, поїзди якої приходять упорото вчасно з Херсону після того, як росіяни обстрілюють вокзал і знищують вагони, якими евакуюються люди.
«Націю може врятувати лише народження нової психології переможців, а не вічний стогін скривджених рабів та сльози», — писав Дмитро Донцов.
Що б хто там собі не думав, ми маємо зрозуміти, що зайди не заспокояться, доки не знищать нас, і покласти край імперії зла. Перемога для нас — це питання виживання. Виживання індивідів, виживання нації, виживання Держави. Чим швидше кожен це усвідомить, тим ефективніше ми зможемо протистояти ворогу. Навіть в меншості. Бо ми вдома. Тут наше місце. Припинити боротьбу і віддати його на поталу ворогу — означає загинути із завʼязаними за спиною руками. Боротися — означає дати шанс собі та новим людям. Тут якраз все дуже просто. Як життя і смерть у моєму вікні.
—————————
If you look from my window, it feels like half of Kyiv is on fire. This, of course, is not the case, although large-scale fires, which were the result of the morning shelling by the russians, are in several districts of the city.
I see one that made my windows barely held up. There is a lot of smoke in the apartment, although the main cloud goes quite far. I can imagine what is being done there, in the epicenter of the smog.
After the first explosion, I looked out the window — the sun was shining so insistently brightly that it seemed like spring was already here. Spring, with all its terrible memories. For some reason, memories seem scarier than what is being done in the moment.
russians try to shell Kyiv almost every day. Literally this night, a group of russian UAV military drones flew to the capital, but was destroyed by air defense forces on approach.
I hear how the ambulances are driving one after the other. I scroll through the news. The dead and wounded in Dnipro, Lviv, Odesa, Kharkiv, Zaporizhzhia, Kyiv. In Dnipro, in particular, the russians targeted a maternity hospital — such news always hits the hardest.
From under the rubble of the destroyed building, which I can see from my window, rescuers took out the body of the deceased. What kind of wild game is it to watch live how people die from a missile attack in the middle of a peaceful capital of a European country? "But it's not genocide," a UN official will say later.
People from front-line towns complain in chats that they are shelled like this every day, but no one pays attention to it. I pay attention, I myself am from such a front-line town, which was almost destroyed by russian aircraft. I agree and disagree with them at the same time. Because on the one hand, behind their pain, they do not see how much everyone sympathize them and how much the country is proud of their resilience. And on the other hand, it really has almost become a habit. Such is the time now that everyone should understand everyone. Just so as not to breed new and new pain, new and new injuries.
I read that the Kyiv subway has resumed operations, including the station affected by the shelling. People are being pulled out from under the rubble. Despite everything, Ukrainians prepare breakfast and go to work.
We, like Ukrainian railways — Ukrzaliznytsia, whose trains arrive stubbornly on time from Kherson after the russians shelled the station and destroyed the wagons used to evacuate people.
"The nation can be saved only by the birth of a new psychology of winners, not by the eternal groans and tears of offended slaves," Dmytro Dontsov wrote.
No matter what anyone thinks, we must understand that invaders will not rest until they destroy us, and put an end to the empire of evil. Victory for us is a matter of survival. Survival of individuals, survival of the nation, survival of the State. The sooner everyone realizes this, the more effectively we can resist the enemy. Even in the minority. Because we are at home. This is our place. To stop fighting, and hand it over to the enemy means to die with your hands tied behind your back. To fight means to give yourself and new people a chance. Everything is very simple here. Like life and death in my window.
По ходу, вже нічого не дивно. Будь-яка реакція в ненормальних обставинах — нормальна. Якось так)